Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Небачений ріст впливу Комуністичної партії та поширення ідей комунізму серед трудящих мас Верховини змусили буржуазний уряд Чехословаччини поряд з широким застосуванням репресій та терору все більше й більше вдаватися до соціальної демагогії, до всіляких обіцянок про проведення земельної реформи, про зниження податків, про політичну автономію для Закарпаття тощо.
На ділі ж він майже нічого не зробив для поліпшення долі верховинців. Як і за часів Австро-Угорщини, колочавці задихалися від безземелля. Так, у 1929 році орної землі в Колочаві було всього-на-всього 531 кадастральний гольд. Через недостачу придатної для обробітку орної землі населення займалось тваринництвом, зокрема вівчарством. В Колочаві налічувалося 908 голів великої рогатої худоби.
Село в цей час мало п'ять водяних млинів, дві кузні, дві столярні, три кравецькі та три взуттєві майстерні.
В Колочаві знаходились нотарське управління, державна лісова управа, відділення прикордонної фінансової сторожі і жандармська станція.
Під час назрівання світової економічної кризи масове безробіття й голод вкрай загострили соціальні протиріччя й класову боротьбу на селі. З газет трудящі довідувалися про щасливе й вільне життя в Країні Рад. Вони з надією звертали погляди туди, де здійснювались ленінські заповіти. Коли суд відібрав останню землю в бідняка Івана Барни на користь лихваря, то він заявив при народі: «Грабуйте, ваша влада. Але прийде час і наша Радянська влада візьме у вас все награбоване та віддасть народові. Я бачив, що в Росії так сталося, своїми очима».
Сільська біднота у різних формах висловлювала свій протест проти експлуатації. У 1928 році під керівництвом комуністів Колочави був організований голодний похід у Волове, але не хлібом, а жандармськими дубинками зустріли власті селян і лісорубів.
Весна 1929 року принесла трудящим Колочави ще тяжчі злидні. Голод і смерть загрожували всім жителям села. «В якому столітті живе верховинське село?» - питав І. Ольбрахт. І тут же відповідав: «Це село одинадцятого століття».
Поміщик, екзекутор і піп висмоктували з селян останні соки. Панівні класи хотіли, щоб трудящі вмирали тихо і спокійно. Але верховинська голота, лісоруби і бокораші прислухалися до голосу комуністів, які закликали до спільної боротьби. У 1933 році, коли синевирські бокораші оголосили страйк, бідняки Колочави одностайно підтримали синевирців і спільними силами домоглися того, що капіталісти змушені були підвищити зарплату на 2 крони за 1 куб. м сплавленої деревини. Цей успіх у боротьбі з гнобителями надавав колочавцям ще більшої впевненості у своїх силах.
В цьому ж році чеський письменник-комуніст В. Ванчура організував у Колочаві зйомки кінофільму «Марійка-невірниця» за сценарієм І. Ольбрахта. Фільм розповідав усій країні про тяжке життя знедолених верховинців.
Незважаючи на протидію властей, комуністи Колочави щорічно організовували в селі масові Першотравневі демонстрації і мітинги. Вони активно виступали
ції захист інтересів бідного селянства. В 1934 році, коли екзекутори хотіли забрати під багатьох селян домашнє майно і худобу за несплату податків та борги, комуністи Іван Ледней та Юрій Ситар організували всю громаду на захист потерпілих. Жандарми розігнали селян, а Леднея і Ситара заарештували. Обидва вони були засуджені до шестимісячного тюремного ув'язнення.
Про свавілля урядовців у цей час розповів Іван Ольбрахт у документальному ларпсі «Клопоти Анці Буркало»:
«Одинадцять років нещасна неписьменна жінка добивалась належної їй по завину пенсії за втраченого на війні єдиного сина. Все своє убоге майно продала, щоб розрахуватися з сільським нотарем. Стара і немічна, вона подолала сотні кілометрів до Севлюша, а потім і до Ужгорода, щоб пройти медичний огляд, довести свою непрацездатність. А потім раптом з'ясувалось, що нічого цього робити не треба було. Пан нотар та інші чиновники давно про це знали, але, дбаючи, насамперед, про свої інтереси (кожна нова заява - це зайвих 60-100 крон), мовчали. От і вийшло, що поки Ганна Буркало клопотала собі пенсію, та стала їй непотрібною. Невдовзі вдова померла...». А таких затурканих, як вдова Ганна Буркало, в селі проживало чимало.
На всю верхню долину Тереблі в Сйневирі був один лікар, який міг подати медичну допомогу тільки за велику плату. В селі часто спалахували епідемії інфекційних хвороб. Половина новонароджених не доживала до року. Тому не дивно, що колочавці, як казку слухали розповіді про щасливе життя трудящих на Радянській Україні, сподіваючись на возз'єднання з нею.
Наприкінці 20-х і в 30-х роках у Колочаві працювали три т. зв. народні школи. Викладання в одній з них проводилося чеською мовою, хоч чехів у
Колочава
Сторінка 4 з 7
від Комуністичної партії було віддано 630 голосів, тобто абсолютну більшість.Небачений ріст впливу Комуністичної партії та поширення ідей комунізму серед трудящих мас Верховини змусили буржуазний уряд Чехословаччини поряд з широким застосуванням репресій та терору все більше й більше вдаватися до соціальної демагогії, до всіляких обіцянок про проведення земельної реформи, про зниження податків, про політичну автономію для Закарпаття тощо.
На ділі ж він майже нічого не зробив для поліпшення долі верховинців. Як і за часів Австро-Угорщини, колочавці задихалися від безземелля. Так, у 1929 році орної землі в Колочаві було всього-на-всього 531 кадастральний гольд. Через недостачу придатної для обробітку орної землі населення займалось тваринництвом, зокрема вівчарством. В Колочаві налічувалося 908 голів великої рогатої худоби.
Село в цей час мало п'ять водяних млинів, дві кузні, дві столярні, три кравецькі та три взуттєві майстерні.
В Колочаві знаходились нотарське управління, державна лісова управа, відділення прикордонної фінансової сторожі і жандармська станція.
Під час назрівання світової економічної кризи масове безробіття й голод вкрай загострили соціальні протиріччя й класову боротьбу на селі. З газет трудящі довідувалися про щасливе й вільне життя в Країні Рад. Вони з надією звертали погляди туди, де здійснювались ленінські заповіти. Коли суд відібрав останню землю в бідняка Івана Барни на користь лихваря, то він заявив при народі: «Грабуйте, ваша влада. Але прийде час і наша Радянська влада візьме у вас все награбоване та віддасть народові. Я бачив, що в Росії так сталося, своїми очима».
Сільська біднота у різних формах висловлювала свій протест проти експлуатації. У 1928 році під керівництвом комуністів Колочави був організований голодний похід у Волове, але не хлібом, а жандармськими дубинками зустріли власті селян і лісорубів.
Весна 1929 року принесла трудящим Колочави ще тяжчі злидні. Голод і смерть загрожували всім жителям села. «В якому столітті живе верховинське село?» - питав І. Ольбрахт. І тут же відповідав: «Це село одинадцятого століття».
Поміщик, екзекутор і піп висмоктували з селян останні соки. Панівні класи хотіли, щоб трудящі вмирали тихо і спокійно. Але верховинська голота, лісоруби і бокораші прислухалися до голосу комуністів, які закликали до спільної боротьби. У 1933 році, коли синевирські бокораші оголосили страйк, бідняки Колочави одностайно підтримали синевирців і спільними силами домоглися того, що капіталісти змушені були підвищити зарплату на 2 крони за 1 куб. м сплавленої деревини. Цей успіх у боротьбі з гнобителями надавав колочавцям ще більшої впевненості у своїх силах.
В цьому ж році чеський письменник-комуніст В. Ванчура організував у Колочаві зйомки кінофільму «Марійка-невірниця» за сценарієм І. Ольбрахта. Фільм розповідав усій країні про тяжке життя знедолених верховинців.
Незважаючи на протидію властей, комуністи Колочави щорічно організовували в селі масові Першотравневі демонстрації і мітинги. Вони активно виступали
ції захист інтересів бідного селянства. В 1934 році, коли екзекутори хотіли забрати під багатьох селян домашнє майно і худобу за несплату податків та борги, комуністи Іван Ледней та Юрій Ситар організували всю громаду на захист потерпілих. Жандарми розігнали селян, а Леднея і Ситара заарештували. Обидва вони були засуджені до шестимісячного тюремного ув'язнення.
Про свавілля урядовців у цей час розповів Іван Ольбрахт у документальному ларпсі «Клопоти Анці Буркало»:
«Одинадцять років нещасна неписьменна жінка добивалась належної їй по завину пенсії за втраченого на війні єдиного сина. Все своє убоге майно продала, щоб розрахуватися з сільським нотарем. Стара і немічна, вона подолала сотні кілометрів до Севлюша, а потім і до Ужгорода, щоб пройти медичний огляд, довести свою непрацездатність. А потім раптом з'ясувалось, що нічого цього робити не треба було. Пан нотар та інші чиновники давно про це знали, але, дбаючи, насамперед, про свої інтереси (кожна нова заява - це зайвих 60-100 крон), мовчали. От і вийшло, що поки Ганна Буркало клопотала собі пенсію, та стала їй непотрібною. Невдовзі вдова померла...». А таких затурканих, як вдова Ганна Буркало, в селі проживало чимало.
На всю верхню долину Тереблі в Сйневирі був один лікар, який міг подати медичну допомогу тільки за велику плату. В селі часто спалахували епідемії інфекційних хвороб. Половина новонароджених не доживала до року. Тому не дивно, що колочавці, як казку слухали розповіді про щасливе життя трудящих на Радянській Україні, сподіваючись на возз'єднання з нею.
Наприкінці 20-х і в 30-х роках у Колочаві працювали три т. зв. народні школи. Викладання в одній з них проводилося чеською мовою, хоч чехів у
Дивиться також інші населені пункти району:
- Лісковець
- Торунь
- Синевирська Поляна
- Синевир
- Річка
- Репинне
- Присліп
- Новоселиця
- Нижній Студений
- Негровець
- Майдан
- Лозянський
- Келечин
- Ізки
- Голятин
- Вучкове
- Буковець
- Пилипець