Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від


Колочава

від Комуніс­тичної партії було віддано 630 голосів, тобто абсолютну більшість.
Небачений ріст впливу Комуністичної партії та поширення ідей комунізму серед трудящих мас Верховини змусили буржуазний уряд Чехословаччини поряд з широким застосуванням репресій та терору все більше й більше вдаватися до со­ціальної демагогії, до всіляких обіцянок про проведення земельної реформи, про зниження податків, про політичну автономію для Закарпаття тощо.

На ділі ж він майже нічого не зробив для поліпшення долі верховинців. Як і за часів Австро-Угорщини, колочавці задихалися від безземелля. Так, у 1929 році орної землі в Колочаві було всього-на-всього 531 кадастральний гольд. Через не­достачу придатної для обробітку орної землі населення займалось тваринництвом, зокрема вівчарством. В Колочаві налічувалося 908 голів великої рогатої худоби.
Село в цей час мало п'ять водяних млинів, дві кузні, дві столярні, три кра­вецькі та три взуттєві майстерні.
В Колочаві знаходились нотарське управління, державна лісова управа, відді­лення прикордонної фінансової сторожі і жандармська станція.
Під час назрівання світової економічної кризи масове безробіття й голод вкрай загострили соціальні протиріччя й класову боротьбу на селі. З газет трудящі дові­дувалися про щасливе й вільне життя в Країні Рад. Вони з надією звертали погляди туди, де здійснювались ленінські заповіти. Коли суд відібрав останню землю в бід­няка Івана Барни на користь лихваря, то він заявив при народі: «Грабуйте, ваша влада. Але прийде час і наша Радянська влада візьме у вас все награбоване та від­дасть народові. Я бачив, що в Росії так сталося, своїми очима».
Сільська біднота у різних формах висловлювала свій протест проти експлуа­тації. У 1928 році під керівництвом комуністів Колочави був організований голод­ний похід у Волове, але не хлібом, а жандармськими дубинками зустріли власті селян і лісорубів.
Весна 1929 року принесла трудящим Колочави ще тяжчі злидні. Голод і смерть загрожували всім жителям села. «В якому столітті живе верховинське село?» - питав І. Ольбрахт. І тут же відповідав: «Це село одинадцятого століття».
Поміщик, екзекутор і піп висмоктували з селян останні соки. Панівні класи хотіли, щоб трудящі вмирали тихо і спокійно. Але верховинська голота, лісоруби і бокораші прислухалися до голосу комуністів, які закликали до спільної боротьби. У 1933 році, коли синевирські бокораші оголосили страйк, бідняки Колочави одно­стайно підтримали синевирців і спільними силами домоглися того, що капіталісти змушені були підвищити зарплату на 2 крони за 1 куб. м сплавленої деревини. Цей успіх у боротьбі з гнобителями надавав колочавцям ще більшої впевненості у своїх силах.
В цьому ж році чеський письменник-комуніст В. Ванчура організував у Колочаві зйомки кінофільму «Марійка-невірниця» за сценарієм І. Ольбрахта. Фільм роз­повідав усій країні про тяжке життя знедолених верховинців.
Незважаючи на протидію властей, комуністи Колочави щорічно організову­вали в селі масові Першотравневі демонстрації і мітинги. Вони активно виступали
ції захист інтересів бідного селянства. В 1934 році, коли екзекутори хотіли забрати під багатьох селян домашнє майно і худобу за несплату податків та борги, комуні­сти Іван Ледней та Юрій Ситар організували всю громаду на захист потерпілих. Жандарми розігнали селян, а Леднея і Ситара заарештували. Обидва вони були засуджені до шестимісячного тюремного ув'язнення.
Про свавілля урядовців у цей час розповів Іван Ольбрахт у документальному ларпсі «Клопоти Анці Буркало»:
«Одинадцять років нещасна неписьменна жінка добивалась належної їй по за­вину пенсії за втраченого на війні єдиного сина. Все своє убоге майно продала, щоб розрахуватися з сільським нотарем. Стара і немічна, вона подолала сотні кілометрів до Севлюша, а потім і до Ужгорода, щоб пройти медичний огляд, дове­сти свою непрацездатність. А потім раптом з'ясувалось, що нічого цього робити не треба було. Пан нотар та інші чиновники давно про це знали, але, дбаючи, насамперед, про свої інтереси (кожна нова заява - це зайвих 60-100 крон), мовчали. От і вийшло, що поки Ганна Буркало клопотала собі пенсію, та стала їй непотріб­ною. Невдовзі вдова померла...». А таких затурканих, як вдова Ганна Буркало, в селі проживало чимало.
На всю верхню долину Тереблі в Сйневирі був один лікар, який міг подати медичну допомогу тільки за велику плату. В селі часто спалахували епідемії інфекційних хвороб. Половина новонароджених не доживала до року. Тому не дивно, що колочавці, як казку слухали розповіді про щасливе життя трудящих на Радян­ській Україні, сподіваючись на возз'єднання з нею.
Наприкінці 20-х і в 30-х роках у Колочаві працювали три т. зв. народні школи. Викладання в одній з них проводилося чеською мовою, хоч чехів у


Cучасна карта - Колочава