Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Порошкове - стародавнє українське село. Вперше згадується в документах 1552 року. Вже наприкінці XVI століття всі жителі села були кріпаками. Перший власник Порошкового - поміщик Габор Орос. Пізніше село ввійшло до
складу домінії Другетів.
За даними перепису 14 березня 1774 року, в селі налічувалась 51 хата, де проживало З9 сімей кріпаків з наділом і 12 - без наділу. На ті часи Порошкове було немалим населеним пунктом. В 1762 році тут збудовано кам'яну церкву, яка збереглася наших днів. Селянські наділи були розкидані но берегах примхливої ріки Тур'ї та по схилах навколишніх гір, де сніг довго не танув, а озимі культури не витримували морозів. Селяни сіяли овес і кукурудзу, які лише в окремі роки ладово, і вініли потребу. Сіно селяни косили на верховинах і схилах гір, але доставляти його звідти було дуже важко, через що і власної худоби не могли тримати в необхідній кількості.
Найбільшим власником у селі був орендар Вольф, який мав корчму, використовував у і оснодарстві наймитів. Він тримав 2 пари волів, 2 корови, 2 телиці та пару коней.
Життя селян особливо погіршилось після 1711 року, коли маєток поміщика перейшов до казни. Нові управителі стали гнати на панщину селян кожного третього тижня, а здебільшого - коли їм заманеться і кого побажають, і піших, і кінних. Якщо не було роботи у ближніх маєтках, то селян відправляли до Перечина, Ужгорода, де були казенні землі. Причому час, витрачений на дорогу, не враховувався. Коли хтось через люті морози, повінь чи хворобу пропускав тиждень панщини, то його примушували відробити в інші дні або заплатити в казну 54 крейдери за кожний пропущений тиждень. Селяни Порошкового ще повинні були утримувати пастухів казенних отар, забезпечувати прикажчиків домінії житлом, харчами тощо. Кожний кріпак мусив дати на зимівлю казенних овець по в'язанці сіна або заплатити грішми. Коли прибували збирачі дев'ятини, для них додатково давали 2 баранів та овес для коней.
Феодальні повинності селян весь час збільшувалися. Крім обов'язкової дев'ятини врожаю, десятини з приплоду, від кожного селянського двору управителі
вимагали по 3 жмені конопель, мірці лісових горіхів, грибів і хмелю. Не менш обтяжуючими повинностями були перевезення казенної дранки з лісу, обов'язкова участь у полюванні управителя та його гостей, що не враховувалось у панщину. Селян примушували безкоштовно перевозити припаси для військових частин.
В зв'язку 3 розвитком товарно-грошових відносин управителі дозволяли панщину і натуральні повинності заміняти сплатою грішми. В 1772 році порошківці замість панщини заплатили казні 210 форинтів.
У 1774 році селяни Порошкового відробили 899 днів панщини з тяглом і 1966 днів пішої. Здали дев'ятину конопель і льону, заплатили 44 форинти оренди, нарубали 16 восьмин сягів дров, здали 16 восьминів масла, 34 півні, 34 курки та 205 яєць, 56,5 пожонської міри зерна.
На початку XIX століття Порошкове стало власністю графині Клобушницької. Утиски селян посилились. В 1814 році ця поміщиця наказала управителеві забрати все сіно та овес, що вродили на кріпацьких наділах. Селяни П. Маркулинень, Г. Легеза, С. Пересоляк, Ф. Шпін, Я. Легеза та інші писали в скарзі на поміщицю, що вона їх грабує, забираючи весь урожай, не залишаючи хліба навіть для дітей та на посів.
Задавлені непосильними поборами, селяни не могли розвивати своє господарство, і воно велось прадідівським примітивним способом. Вся земля ділилась на дій частини: одна засівалась, а друга «відпочивала». Грунти в Порошковому були дуже важкими. Для оранки доводилось запрягати в плуг по 2 пари биків або коней. Розташовані на схилах поля вимагали щорічного угноєння, але внаслідок браку худоби гною вистачало тільки на дванадцяту частину полів. Через низьку врожайність більшість кріпаків змушена була заробляти на хліб підробітками та ремісництвом: тканням лляного та конопляного полотна, виготовленням гунь. У 1830 році на 60 господарів припадало всього 74 бики, 42 корови, 4 коней, 15 овець. 28 свиней, 4 кози. Бідняки перебивалися збиранням жолудів, грибів, кори. Вівсяний ощипок з корою був у таких сім'ях ласощами. Селяни постійно недоїдали. У Порошковому в другій половині XVIII століття були 3 водяні млини, вони давали певний прибуток їх власникам.
Революція 1848-1849 pp. не справдила надій порошківців на покращання свого становища. Звільнення від кріпацтва було обставлене такою кількістю обмежень, що селяни й надалі залишались у повній залежності від поміщиків. Уряд обіцяв провести землевпорядкування. Проте т. зв. комасація стала справжнім пограбуванням селян. Свідченням цього є
Порошкове
Сторінка 1 з 7
Порошкове - село, центр сільської Ради, Розташоване на лівому березі річки Тур'ї за 23 км від районного центру. Через село проходить асфальтова дорога Ужгород - Свалява. Населення - 3233 чол. Сільраді підпорядковані населені пункти Маюрки та Мокра. складу домінії Другетів.
За даними перепису 14 березня 1774 року, в селі налічувалась 51 хата, де проживало З9 сімей кріпаків з наділом і 12 - без наділу. На ті часи Порошкове було немалим населеним пунктом. В 1762 році тут збудовано кам'яну церкву, яка збереглася наших днів. Селянські наділи були розкидані но берегах примхливої ріки Тур'ї та по схилах навколишніх гір, де сніг довго не танув, а озимі культури не витримували морозів. Селяни сіяли овес і кукурудзу, які лише в окремі роки ладово, і вініли потребу. Сіно селяни косили на верховинах і схилах гір, але доставляти його звідти було дуже важко, через що і власної худоби не могли тримати в необхідній кількості.
Найбільшим власником у селі був орендар Вольф, який мав корчму, використовував у і оснодарстві наймитів. Він тримав 2 пари волів, 2 корови, 2 телиці та пару коней.
Життя селян особливо погіршилось після 1711 року, коли маєток поміщика перейшов до казни. Нові управителі стали гнати на панщину селян кожного третього тижня, а здебільшого - коли їм заманеться і кого побажають, і піших, і кінних. Якщо не було роботи у ближніх маєтках, то селян відправляли до Перечина, Ужгорода, де були казенні землі. Причому час, витрачений на дорогу, не враховувався. Коли хтось через люті морози, повінь чи хворобу пропускав тиждень панщини, то його примушували відробити в інші дні або заплатити в казну 54 крейдери за кожний пропущений тиждень. Селяни Порошкового ще повинні були утримувати пастухів казенних отар, забезпечувати прикажчиків домінії житлом, харчами тощо. Кожний кріпак мусив дати на зимівлю казенних овець по в'язанці сіна або заплатити грішми. Коли прибували збирачі дев'ятини, для них додатково давали 2 баранів та овес для коней.
Феодальні повинності селян весь час збільшувалися. Крім обов'язкової дев'ятини врожаю, десятини з приплоду, від кожного селянського двору управителі
вимагали по 3 жмені конопель, мірці лісових горіхів, грибів і хмелю. Не менш обтяжуючими повинностями були перевезення казенної дранки з лісу, обов'язкова участь у полюванні управителя та його гостей, що не враховувалось у панщину. Селян примушували безкоштовно перевозити припаси для військових частин.
В зв'язку 3 розвитком товарно-грошових відносин управителі дозволяли панщину і натуральні повинності заміняти сплатою грішми. В 1772 році порошківці замість панщини заплатили казні 210 форинтів.
У 1774 році селяни Порошкового відробили 899 днів панщини з тяглом і 1966 днів пішої. Здали дев'ятину конопель і льону, заплатили 44 форинти оренди, нарубали 16 восьмин сягів дров, здали 16 восьминів масла, 34 півні, 34 курки та 205 яєць, 56,5 пожонської міри зерна.
На початку XIX століття Порошкове стало власністю графині Клобушницької. Утиски селян посилились. В 1814 році ця поміщиця наказала управителеві забрати все сіно та овес, що вродили на кріпацьких наділах. Селяни П. Маркулинень, Г. Легеза, С. Пересоляк, Ф. Шпін, Я. Легеза та інші писали в скарзі на поміщицю, що вона їх грабує, забираючи весь урожай, не залишаючи хліба навіть для дітей та на посів.
Задавлені непосильними поборами, селяни не могли розвивати своє господарство, і воно велось прадідівським примітивним способом. Вся земля ділилась на дій частини: одна засівалась, а друга «відпочивала». Грунти в Порошковому були дуже важкими. Для оранки доводилось запрягати в плуг по 2 пари биків або коней. Розташовані на схилах поля вимагали щорічного угноєння, але внаслідок браку худоби гною вистачало тільки на дванадцяту частину полів. Через низьку врожайність більшість кріпаків змушена була заробляти на хліб підробітками та ремісництвом: тканням лляного та конопляного полотна, виготовленням гунь. У 1830 році на 60 господарів припадало всього 74 бики, 42 корови, 4 коней, 15 овець. 28 свиней, 4 кози. Бідняки перебивалися збиранням жолудів, грибів, кори. Вівсяний ощипок з корою був у таких сім'ях ласощами. Селяни постійно недоїдали. У Порошковому в другій половині XVIII століття були 3 водяні млини, вони давали певний прибуток їх власникам.
Революція 1848-1849 pp. не справдила надій порошківців на покращання свого становища. Звільнення від кріпацтва було обставлене такою кількістю обмежень, що селяни й надалі залишались у повній залежності від поміщиків. Уряд обіцяв провести землевпорядкування. Проте т. зв. комасація стала справжнім пограбуванням селян. Свідченням цього є
Дивиться також інші населені пункти району:
- Турички
- Туриця
- Тур’ї Ремети
- Тур’я Поляна
- Тур’я Пасіка
- Тур’я Бистра
- Сімер
- Новоселиця
- Зарічеве
- Ворочеве
- Вільшинки