Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
«Лаз», нараховується 367 дворів. Тут проживає - 1122 чол. До села входять і колишні присілки: Брадолець, Гирсовець, Заверх, Затінь, Імшадь, Кальновець і Сухар. Всього у Колочаві (разом з присілками) налічується понад 1000 дворів і 4093 жителі.
Колочавській сільській Раді підпорядковані села Горб і Мерешор.
Назва села походить від річки Колочавки. Його заснували в першій половині XV століття втікачі від поміщицького гноблення.
Про мешканців Колочави чеський письменник Іван Ольбрахт писав у романі «Микола Шугай - розбійник»: «Це правнуки бунтівних невільників, які втекли
від канчука і шибениць, підстаростів і отаманів пана Йосифа Потоцького, правнук повстанців проти здирства румунських бояр, турецьких панів і мадьярських магнатів».
У глибоких улоговинах між горами втікачі на деякий час знаходили притулок і звільнення від поміщицького ярма.
Кожен поселенець будував собі хатину з маленькими вікнами, глиняною долівкою, солом'яною або дерев'яною покрівлею, без комина, з вогнищем посередині, Навколо неї пізніше будували житла сини й родичі; хутори розросталися й перетворювалися в присілки, або «кутки», заселені однофамільцями. Вони зберігали при цьому свої історично виниклі назви (від річки, від прізвища першого посиленця чи від чогось іншого, пов'язаного з тією місцевістю). Центром Колочави стаз хутір Лаз («лазами» називаються урочища, лісні сіножаті, галявини, до яких трреба було добиратися крізь лісові хащі, «пролазити» через них).
Головним заняттям населення Колочави було скотарство. Навколо села знаходяться високі полонини, які здавна були чудовими місцями для випасу худоби. В лісах водилося багато звірів, і частина колочавців займалася мисливством. Щоб забезпечити себе й худобу їжею, доводилося вирубувати ліси, спалювати їх і обробляти невеликі ділянки землі. Так мешканці Колочави почали займатися землеробством. Вони вирощували капусту, сіяли жито, овес, пізніше - кукурудзу. Значного поширення набуло згодом бондарство і столярна справа.
Територія вздовж Тереблі в епоху середньовіччя часто переходила від одного феодала до іншого. Вже з 1365 року в долині Тереблі 6 осад належали феодалам румунського походження Балку і Драгу та нащадкам останнього - Драгфійовцям. В першій половині 15 століття ці землі дісталися феодалам Білкеям, які в 1463 році передали їх своїм родичам - дворянам Урмезеям. Це і є перша письмова згадка про Колочаву.
Після 1526 року долина Тереблі потрапила до складу Семиградського князівства. Всі ліси стають власністю ерару і включаються до складу Хустської казенної домінії, а населення підпорядковується Хустському замку. Правда, через деякий час маєтки Хустського замку стають власністю угорських королів, потім семиградських князів, а тоді переходять з рук у руки і навіть продаються (у 1701 році).
Феодали не могли примиритися з тим, що на їх землях і в лісах проживають вільні, незалежні від них поселенці. Тому сховатися від панської неволі селянам Колочави не вдавалося. Панські гайдуки знаходили втікачів і кожного селянина примушували щороку відпрацьовувати певну кількість днів на панщині, а також сплачувати натуральні і грошові побори. Для їх збору феодали посилали спеціальні загони - «бандерії». Учасників цих загонів - «бандеріалістів» - населення називало «бандурами». В одному народному переказі, записаному в с. Нижньому Синевирі, розповідається: «Бандури збирали порцію: од землі десятину врожаю, од вола сороковець, од коня два сороковця, од голови платив кожний жонатий чоловік поголовщину». Та цим повинності селян не обмежувалися. Не забувала за них і церква. В тому переказі говориться: «Піп брав у той час оден терьх сіна, одно віко мелаю, або два віка вівса і сани дров... І бандурам треба було дати десятину і попові коблину...»
В переказі є відомості і про ставлення феодалів до селян. Він свідчить, то «пан був дуже лютий», «дуже збиткував людей і много брав податного», що внаслідок цього «люде дуже бідніли...».
Населення Колочави розоряла не тільки феодальна експлуатація. Страждало воно і від стихійного лиха. «Мор» на Мармарощині зафіксовано у 1530 році. Великі епідемії в цьому районі були в 1555, 1600, 1648, 1698-1701 га інших роках. Сарана налітала в 1541-1544, 1696 і наступних роках. А голод був постійним супутником життя бідного населення протягом усього середньовіччя.
Колочава
Сторінка 1 з 7
Колочава - село, центр однойменної сільської Ради, розташоване в гірській долині між полонинами Стримбою, Дарвайкою, Барвінком, Красною і Ружею, за 26 км від районного центру. Через село протікає річка Колочавка - притока Тереблі. В центральній частині Колочави, що здавна іменується Колочавській сільській Раді підпорядковані села Горб і Мерешор.
Назва села походить від річки Колочавки. Його заснували в першій половині XV століття втікачі від поміщицького гноблення.
Про мешканців Колочави чеський письменник Іван Ольбрахт писав у романі «Микола Шугай - розбійник»: «Це правнуки бунтівних невільників, які втекли
від канчука і шибениць, підстаростів і отаманів пана Йосифа Потоцького, правнук повстанців проти здирства румунських бояр, турецьких панів і мадьярських магнатів».
У глибоких улоговинах між горами втікачі на деякий час знаходили притулок і звільнення від поміщицького ярма.
Кожен поселенець будував собі хатину з маленькими вікнами, глиняною долівкою, солом'яною або дерев'яною покрівлею, без комина, з вогнищем посередині, Навколо неї пізніше будували житла сини й родичі; хутори розросталися й перетворювалися в присілки, або «кутки», заселені однофамільцями. Вони зберігали при цьому свої історично виниклі назви (від річки, від прізвища першого посиленця чи від чогось іншого, пов'язаного з тією місцевістю). Центром Колочави стаз хутір Лаз («лазами» називаються урочища, лісні сіножаті, галявини, до яких трреба було добиратися крізь лісові хащі, «пролазити» через них).
Головним заняттям населення Колочави було скотарство. Навколо села знаходяться високі полонини, які здавна були чудовими місцями для випасу худоби. В лісах водилося багато звірів, і частина колочавців займалася мисливством. Щоб забезпечити себе й худобу їжею, доводилося вирубувати ліси, спалювати їх і обробляти невеликі ділянки землі. Так мешканці Колочави почали займатися землеробством. Вони вирощували капусту, сіяли жито, овес, пізніше - кукурудзу. Значного поширення набуло згодом бондарство і столярна справа.
Територія вздовж Тереблі в епоху середньовіччя часто переходила від одного феодала до іншого. Вже з 1365 року в долині Тереблі 6 осад належали феодалам румунського походження Балку і Драгу та нащадкам останнього - Драгфійовцям. В першій половині 15 століття ці землі дісталися феодалам Білкеям, які в 1463 році передали їх своїм родичам - дворянам Урмезеям. Це і є перша письмова згадка про Колочаву.
Після 1526 року долина Тереблі потрапила до складу Семиградського князівства. Всі ліси стають власністю ерару і включаються до складу Хустської казенної домінії, а населення підпорядковується Хустському замку. Правда, через деякий час маєтки Хустського замку стають власністю угорських королів, потім семиградських князів, а тоді переходять з рук у руки і навіть продаються (у 1701 році).
Феодали не могли примиритися з тим, що на їх землях і в лісах проживають вільні, незалежні від них поселенці. Тому сховатися від панської неволі селянам Колочави не вдавалося. Панські гайдуки знаходили втікачів і кожного селянина примушували щороку відпрацьовувати певну кількість днів на панщині, а також сплачувати натуральні і грошові побори. Для їх збору феодали посилали спеціальні загони - «бандерії». Учасників цих загонів - «бандеріалістів» - населення називало «бандурами». В одному народному переказі, записаному в с. Нижньому Синевирі, розповідається: «Бандури збирали порцію: од землі десятину врожаю, од вола сороковець, од коня два сороковця, од голови платив кожний жонатий чоловік поголовщину». Та цим повинності селян не обмежувалися. Не забувала за них і церква. В тому переказі говориться: «Піп брав у той час оден терьх сіна, одно віко мелаю, або два віка вівса і сани дров... І бандурам треба було дати десятину і попові коблину...»
В переказі є відомості і про ставлення феодалів до селян. Він свідчить, то «пан був дуже лютий», «дуже збиткував людей і много брав податного», що внаслідок цього «люде дуже бідніли...».
Населення Колочави розоряла не тільки феодальна експлуатація. Страждало воно і від стихійного лиха. «Мор» на Мармарощині зафіксовано у 1530 році. Великі епідемії в цьому районі були в 1555, 1600, 1648, 1698-1701 га інших роках. Сарана налітала в 1541-1544, 1696 і наступних роках. А голод був постійним супутником життя бідного населення протягом усього середньовіччя.
Дивиться також інші населені пункти району:
- Лісковець
- Торунь
- Синевирська Поляна
- Синевир
- Річка
- Репинне
- Присліп
- Новоселиця
- Нижній Студений
- Негровець
- Майдан
- Лозянський
- Келечин
- Ізки
- Голятин
- Вучкове
- Буковець
- Пилипець