Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від


Солотвина

Сторінка 2 з 10
З будівництвом нових шахт збільшувалося добування солі. Видобуток у 1860 році становив 160 тис. цнт чистої солі, а в 1900 році - 484 тис. центнерів.
Зростало і село Солотвина. У 1873 році тут налічувалося 306 хат і 1572
жителів, а в 1900 році - 453 будинки, у яких мешкало 2221 чоловік. Понад 30 проц. меш­канців села видобували сіль, а решта - сплавляли ліс, займалися землеробством,
ремеслом і торгівлею. Солотвинська сіль користувалася великим попитом. Угор­ський королівський уряд уклав договори з Сербією (1887 рік), Болгарією (1889 рік) та іншими країнами Центральної Європи про вивіз до них різних сортів солі. Поки не було залізниць, сіль сплавляли по Тисі на плотах від Солотвини до Торкана, Поросло, Токаю, Солноку, Сегидина, а звідти іншим транспортом везли далі. Плотарі зазнавали немало лиха на стрімкій Тисі. Вони з весни до пізньої осені ризикували своїм шиттям. Гарнізон одного транспорту складався з 100-120 чоловік і мав понад 25-30 плотів. Завербованим плотогонам видавали спеціальні посвідчення і значки. З того часу вони вважалися «королівськими» робітниками. За різні провини земельні наділи і майно плотогонів підлягали конфіскації і переходили у влас­ність солерудника.
На солеруднику застосовувались різні форми експлуатації і прямого грабунку робітників. Перш за все адміністрація ставила вимогу здавати куски солі тільки певної форми, розміру і ваги. Так, у XVIII столітті куски здавалися довжиною не менше 13 цолів (1 цоль - 316 мм), шириною - 7, висотою - 9 і повинні були нажити - від 75 до 90 фунтів. За куски інших форм і легші 50 фунтів, дирекція ні­чого не платила робітникам. На добутих кусках солі кожний робітник повинен був видовбати киркою своє прізвище та ініціали.
Адміністрація практикувала також постійно різні штрафи і відрахування з заробітної плати. Поширеною формою грабунку гірників були корчми, яких на території солекопалень було 7. Часто корчмарі навмисне споювали людей і заключали з п'яними людьми найжорстокіші юридичні угоди, внаслідок чого бідний солекоп, який віддався на кілька годин в забуття, раптом втрачав хату і його виганяли з оселі.
власники солекопалень закабалювали робітників також іншими способами. Особливо старанним робітникам вони видавали навколо шахт ділянки 5-10 арів під забудову. Ті робітники, що брали такі ділянки, десятки років змушені були виплачувати за них гроші.
Умови праці солекопів й надалі залишилися винятково важкими і небезпеч­ними. Робочий день тривав 10-14, а подекуди навіть 18 годин. На шахтах не дбали про охорону праці, не була налагоджена медична допомога. Про гірку долю робіт­ників соляних шахт писав угорський письменник Бела Іллеш: «Голі до пояса шахтарі, ставши на одне коліно, розбивали кайлом і ломиком соляну породу. З їхніх голих спин стікав піт. Виснажені, не маючи сили поворухнути жодним мускулом, вони лягали тут же, на місці роботи. І якщо хто-небудь лежав надто довго, наглядач бризкав йому в обличчя водою».
Мізерною була заробітна плата. Кваліфікований робітник, який закінчив спеціальну гірничу школу, заробляв у день в шахті 60 крейцерів, а за перевезення одного центнера солі на віддаль до 10-12 км - 12 крейцерів. На соляних шахтах Солотвини широко застосовувалася жіноча та дитяча праця, яка оплачувалася на 30-50 проц. нижче, ніж праця чоловіків. Тут понад третину працюючих стано­вили діти, які виконували тяжку роботу нарівні з дорослими. В 1912 році із 600 ро­бітників на солеруднику працювало 225 дітей. Застосування жіночої та дитячої праці особливо посилилось у роки першої світової війни, коли більшість солекопів була мобілізована в австро-угорську армію.
Житлова проблема була також одним із болючих питань солотвинських солекопів. Житла робітників не відповідали найелементарнішим санітарним вимогам. Солекопи тіснилися переважно в підвалах і на горищах, у хлівах або напіврозвалених тісних і брудних хижах. Четверту частину заробітку вони віддавали за квартиру. Власники соляних шахт надавали житло тільки привілейованим службовцям. Це були переважно пришельці, колоністи. При обстеженні будинків шахтарів в кінці XIX століття виявлено, що у хаті площею 4 х 4 і кухні З X 3 м мешкали 6-8 душ сім'і і 2-3 робітники-квартиранти. У святкові дні, коли всі мешканці були вдома, у такому житлі не було де сісти, а не те, щоб лягти відпочити. Не кожний робітник мав і постільні речі.
Надзвичайно низьким був життєвий рівень солекопів Солотвини. Характери­зуючи становище солекопів Солотвини у минулому, газета «Известия» писала: «Здавна робочі руки на Закарпатті були найдешевшими в Європі. Колонізаторам з їх хижацькою експлуатацією соляних надр Карпат не було потреби замінити ручне кайло складними механізмами, і Солотвина - найкрупніші копальні Євро­пи - випробувала на собі всі злигодні колоніального режиму, технічного застою. Ці злигодні гостро відчули гірники, для яких привид безробіття був занадто частим гостем. Їх безправ'я і бідність були ні з чим незрівняні на континенті».


Cучасна карта - Солотвина