Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Не в кращому становищі перебували казенні та монастирські селяни. Не випадково в першій половині XVIII століття, незважаючи на феодальний терор, посилюються виступи селян, зокрема дії опришків. У 1744-1745 роках на Закарпаття з Галичини переходять загони Олекси Довбуша. Вони отаборилися в Ясині і наганяли страх на гнобителів. Після загибелі їхнього ватажка загони очолили Павло Орфенюк і Василь Баюрак. В цих загонах брали участь і закарпатці.
У 1775-1778 роках, під час т. зв. урбаріальної реформи, на Закарпатті офіціально була встановлена для селян-кріпаків панщина в розмірі 52 робочі дні з тяглом або 104 дні без тягла на рік. Та землевласники одержали право примушувати «недбалого» селянина працювати і більше. Крім того, кріпаки і надалі віддавали поміщику ще дев'яту частину врожаю, вирощеного на своєму наділі, десяту частину винограду, кожну десяту вівцю, мед і віск з десятого вулика, 2 каплуни,
2 курки, 12 яєць, іцю топленого масла. Від З0 дворів селяни давали теля та інші продукти на поміщицьку кухню. Від них окремо вимагали ще різні «дарунки» під час панського весілля, хрестин тощо. Селяни були зобов'язані забезпечувати пана чи його правителя грішми на час дворянських зборів і поїздок до Будапешта й Відня.
Крім цих повинностей, селяни регулярно сплачували державні податки, ремонтували шляхи, перевозили своїм тяглом військову амуніцію, продукти, фураж, служили у війську, забезпечували постій солдатів тощо. Тільки воєнний податок становив понад 100 тис. форинтів на рік.
Великим лихом для селян-кріпаків була рекрутчина. В середині XVIII століття військова служба в Угорщині стає довічною. Набір рекрутів провадився нерідко шляхом справжніх ловів. У глибокій таємниці під прикриттям ночі ловці рекрутів вдирались у село. Ловили молодих чоловіків і зв'язаних відводили на огляд, після чого забирали до війська або відпускали.
Податковий тягар нерідко перетворював бідняків Верховини в спадкових боржників - пауперів. Посилення панщини, зростання натуральних повинностей та податків погіршували становище народних мас, призводило їх до голодування. Під час голоду 1786-1787 років тільки в Мармароській жупі померло 13 348 чоловік. В одному із записів, що відноситься до тих часів, говорилося: «... в Ужанській жупі серед русинів, а особливо в Березькій, Угочанській і Мармароській жупах була велика нужда, біднота змушена була пекти собі хліб із кори, кукурудзяних початків, тирси. Від голоду, а також від поганого хліба люди пухли і багато померло... Ця нужда продовжувалася кілька років підряд».
В кінці XVIII - першій половині XIX століття на Закарпатті, як і на інших українських землях, натуральне господарство почало розкладатися і поступово перетворюватися на капіталістичне. Але тут процес нагромадження капіталу відбувався повільно. Митна політика уряду, великі податки, зубожіння народних мас, а в зв'язку з цим низька купівельна спроможність населення, конкуренція більш розвиненої австрійської мануфактури - все це у значній мірі стояло на перешкоді розвитку капіталістичних відносин на Закарпатті.
Основною галуззю виробництва в першій половині XIX століття, як і в попередні роки, було сільське господарство. Землеробством займалося майже 90 проц. населення краю. Землею володіли поміщики, а селяни користувалися незначними наділами. Але через нестачу тягла в селянських господарствах земля оброблялася погано і давала низькі врожаї. Тим часом, як свідчать архівні документи, в багатьох помістях селяни відробляли на панщині в 2-3 рази більше, ніж передбачалося урбаріальною реформою. Поміщики застосовували найжорстокіші методи примусу до тих кріпаків, які не хотіли на них працювати. Місцева влада розглядала невиконання панщини як бунт і вживала найсуворіших репресій.
Посилення кріпосницького гніту зумовило зростання антипоміщицьких настроїв селянства, його визвольної боротьби. Значно збільшилася кількість втікачів, почастішали відкриті напади на поміщиків, створювались нові опришківські загони, що діяли під керівництвом С. Товта, Й. Кокоша та І. Полянича. У першій половині XIX століття на Закарпатті відбулося близько 15 селянських повстань, що охопили район Зарічевого, Великих Лучок та інші місцевості. Широкою хвилею всюди прокотилися «холерні бунти» в 1831 році.
Дальший розвиток капіталістичних відносин та загострення класової боротьби на Закарпатті в першій половині XIX століття сприяли посиленню суспільно-політичного руху. Найпередовіша частина інтелігенції прагнула єднання з українськими і російськими братами. Незважаючи на гористі рубежі та державні кордони, закарпатці не припиняли зв'язків з Україною та Росією. Ще в XVII-XVIII століттях російські та українські купці відвідували
Закарпатська область
Сторінка 6 з 40
своїм тяглом різні продукти з Мукачевого аж до Відня, а залежні селяни Яноша Ороса - до Словаччини. За найменші провини поміщики жорстоко карали кріпаків: сікли батогами, забивали в колодки, віддавали за борги, продавали тощо. Не в кращому становищі перебували казенні та монастирські селяни. Не випадково в першій половині XVIII століття, незважаючи на феодальний терор, посилюються виступи селян, зокрема дії опришків. У 1744-1745 роках на Закарпаття з Галичини переходять загони Олекси Довбуша. Вони отаборилися в Ясині і наганяли страх на гнобителів. Після загибелі їхнього ватажка загони очолили Павло Орфенюк і Василь Баюрак. В цих загонах брали участь і закарпатці.
У 1775-1778 роках, під час т. зв. урбаріальної реформи, на Закарпатті офіціально була встановлена для селян-кріпаків панщина в розмірі 52 робочі дні з тяглом або 104 дні без тягла на рік. Та землевласники одержали право примушувати «недбалого» селянина працювати і більше. Крім того, кріпаки і надалі віддавали поміщику ще дев'яту частину врожаю, вирощеного на своєму наділі, десяту частину винограду, кожну десяту вівцю, мед і віск з десятого вулика, 2 каплуни,
2 курки, 12 яєць, іцю топленого масла. Від З0 дворів селяни давали теля та інші продукти на поміщицьку кухню. Від них окремо вимагали ще різні «дарунки» під час панського весілля, хрестин тощо. Селяни були зобов'язані забезпечувати пана чи його правителя грішми на час дворянських зборів і поїздок до Будапешта й Відня.
Крім цих повинностей, селяни регулярно сплачували державні податки, ремонтували шляхи, перевозили своїм тяглом військову амуніцію, продукти, фураж, служили у війську, забезпечували постій солдатів тощо. Тільки воєнний податок становив понад 100 тис. форинтів на рік.
Великим лихом для селян-кріпаків була рекрутчина. В середині XVIII століття військова служба в Угорщині стає довічною. Набір рекрутів провадився нерідко шляхом справжніх ловів. У глибокій таємниці під прикриттям ночі ловці рекрутів вдирались у село. Ловили молодих чоловіків і зв'язаних відводили на огляд, після чого забирали до війська або відпускали.
Податковий тягар нерідко перетворював бідняків Верховини в спадкових боржників - пауперів. Посилення панщини, зростання натуральних повинностей та податків погіршували становище народних мас, призводило їх до голодування. Під час голоду 1786-1787 років тільки в Мармароській жупі померло 13 348 чоловік. В одному із записів, що відноситься до тих часів, говорилося: «... в Ужанській жупі серед русинів, а особливо в Березькій, Угочанській і Мармароській жупах була велика нужда, біднота змушена була пекти собі хліб із кори, кукурудзяних початків, тирси. Від голоду, а також від поганого хліба люди пухли і багато померло... Ця нужда продовжувалася кілька років підряд».
В кінці XVIII - першій половині XIX століття на Закарпатті, як і на інших українських землях, натуральне господарство почало розкладатися і поступово перетворюватися на капіталістичне. Але тут процес нагромадження капіталу відбувався повільно. Митна політика уряду, великі податки, зубожіння народних мас, а в зв'язку з цим низька купівельна спроможність населення, конкуренція більш розвиненої австрійської мануфактури - все це у значній мірі стояло на перешкоді розвитку капіталістичних відносин на Закарпатті.
Основною галуззю виробництва в першій половині XIX століття, як і в попередні роки, було сільське господарство. Землеробством займалося майже 90 проц. населення краю. Землею володіли поміщики, а селяни користувалися незначними наділами. Але через нестачу тягла в селянських господарствах земля оброблялася погано і давала низькі врожаї. Тим часом, як свідчать архівні документи, в багатьох помістях селяни відробляли на панщині в 2-3 рази більше, ніж передбачалося урбаріальною реформою. Поміщики застосовували найжорстокіші методи примусу до тих кріпаків, які не хотіли на них працювати. Місцева влада розглядала невиконання панщини як бунт і вживала найсуворіших репресій.
Посилення кріпосницького гніту зумовило зростання антипоміщицьких настроїв селянства, його визвольної боротьби. Значно збільшилася кількість втікачів, почастішали відкриті напади на поміщиків, створювались нові опришківські загони, що діяли під керівництвом С. Товта, Й. Кокоша та І. Полянича. У першій половині XIX століття на Закарпатті відбулося близько 15 селянських повстань, що охопили район Зарічевого, Великих Лучок та інші місцевості. Широкою хвилею всюди прокотилися «холерні бунти» в 1831 році.
Дальший розвиток капіталістичних відносин та загострення класової боротьби на Закарпатті в першій половині XIX століття сприяли посиленню суспільно-політичного руху. Найпередовіша частина інтелігенції прагнула єднання з українськими і російськими братами. Незважаючи на гористі рубежі та державні кордони, закарпатці не припиняли зв'язків з Україною та Росією. Ще в XVII-XVIII століттях російські та українські купці відвідували