Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
користування пасовищем селяни теж відробляли і платили грішми.
Не кожний закарпатець міг знайти роботу, щоб розрахуватися з боргами і віддати податки. Тільки незначна частина поденників, наймитів, і то за низьку заробітну плату, могла працювати у місцевих землевласників, на лісорозробках чи будівництві шляхів. Решта їх виїжджала на заробітки до поміщиків Угорської рівнини Затисся. Бідніші селяни ледве животіли, а в роки частих голодовок (1880, 1889, 1892 pp.) були приречені на вимирання.
Величезне аграрне перенаселення, пролетаризація, пауперизація більшості селянства, злиденні заробітки та безробіття стали причиною масової еміграції закарпатців до Америки та різних європейських країн. За неповними даними 1880-1914 років, із чотирьох комітатів Закарпаття виїхало за кордон близько 125 тис. чоловік. Тільки за період з 1908 по 1913 рік з Закарпаття до Америки виїхало понад 36 тис. чол. Угорський чиновник Е. Еган у 1899 році писав: «Відчай бере людину при погляді на цей вимираючий народ. Уже сьогодні можна б навіть передбачити день, коли останній русин утече з своєї землі». Лише невеликій частині закарпатців вдалося повернутися додому. Севлюська газета «Угочанська жупа» в 1912 році у статті «Безутішне становище» з сумом сповіщала: «Весною наступного року вже не буде кому орати, сіяти, бо наші люди емігрують через голод в Америку».
Незважаючи на колоніальну політику угорського уряду на Закарпатті, на початку XX століття в певній мірі продовжувала розвиватись капіталістична промисловість. Цьому, зокрема, сприяло будівництво в 1870-1900 pp. залізниць, які зв'язували край з ринками Австро-Угорщини. Характерною рисою промислового розвитку Закарпаття було те, що поряд з фабриками і заводами тут існувало багато дрібних майстерень кустарно-ремісиицького типу. В 1910 році статистика зареєструвала 230 таких підприємств. На кожному з них працювало понад 5 чоловік. Промисловість Закарпаття цього періоду була представлена добувною, деревообробною, лісохімічною, металообробною та харчовою галузями.
Угорські, німецькі, австрійські капіталісти, придбавши за безцінь великі масиви першосортного лісу, по-хижацькому його знищували. З 1870 до 1912 року площа лісів Закарпаття зменшилася з 980121 до 842 012 гектарів, тобто на 15 проц. У лісовій промисловості на початку XX століття було зайнято 20-30 тис. сезонних робітників.
Становище робітників наприкінці XIX - початку XX століття було надзвичайно важким. Переважна більшість їх працювала по 13-15 годин, а в гірничій та металургійній промисловості - по 16 годин на добу, їм видавали мізерну плату, якої не вистачало навіть на прохарчування сім'ї. Робітники жили в бараках, в тісноті, при повній відсутності санітарного обслуговування. Це призводило до масових захворювань сипним тифом і туберкульозом. Дошкульно ще гнітили трудящих численні штрафи. Тільки штрафи за «неслухняність», неуважність до роботи, запізнення забирали нерідко до половини заробітку. Фабриканти грабували робітників і тим, що примушували їх купувати продукти у заводських крамницях, де були завищені ціни.
Трудящих Закарпаття позбавляли будь-яких елементарних політичних прав. Переважна їх більшість не мала права голосу. Кількість виборців визначалась урядом на підставі даних про майно, про сплату податків та про грамотність людини. Не випадково із 600 працівників Мукачівської тютюнової фабрики на початку XX століття правом голосу користувалися лише директор, його заступник та наглядачі. В місті правом голосу користувалися фабриканти, торговці, службовці, домовласники та інші заможні кола населення, а на селі - поміщики, куркулі, попи. Внаслідок цих обмежень, підкупів, підпоювань, загроз та інших махінацій до комітатів і парламенту панівним класам завжди вдавалося проводити своїх кандидатів.
Ще в 1868 році угорський парламент схвалив закон Деака-Етвеша, який закріплював гегемонію угорців над іншими народами країни - українцями, словаками, сербами, хорватами, румунами. Згідно цього закону все населення країни оголошувалося єдиною неподільною угорською нацією. Державною мовою визначалася угорська мова. У школах Закарпаття було запроваджено обов'язкове викладання угорською мовою. Українські назви багатьох міст і сіл змінювалися на угорські. Це було офіційне утвердження великодержавної шовіністичної політики буржуазного уряду.
В розпалі денаціоналізації українського населення Закарпаття прогресивні діячі західноукраїнських земель на чолі з І. Я. Франком у 1896 році опублікували протест проти шовіністичного засилля. В цьому документі змальована жахлива картина політичного безправ'я закарпатських
Закарпатська область
Сторінка 13 з 40
врожаю і навіть відбувала ряд повинностей. Так, у Березькому комітаті селянин, крім частини врожаю за кожний гольд орендованої землі, повинен був працювати на землевласника 4 дні на жнивах або сінокосах, в Угочанському комітаті - 3-4 дні піших або один день з тягловою силою. За Не кожний закарпатець міг знайти роботу, щоб розрахуватися з боргами і віддати податки. Тільки незначна частина поденників, наймитів, і то за низьку заробітну плату, могла працювати у місцевих землевласників, на лісорозробках чи будівництві шляхів. Решта їх виїжджала на заробітки до поміщиків Угорської рівнини Затисся. Бідніші селяни ледве животіли, а в роки частих голодовок (1880, 1889, 1892 pp.) були приречені на вимирання.
Величезне аграрне перенаселення, пролетаризація, пауперизація більшості селянства, злиденні заробітки та безробіття стали причиною масової еміграції закарпатців до Америки та різних європейських країн. За неповними даними 1880-1914 років, із чотирьох комітатів Закарпаття виїхало за кордон близько 125 тис. чоловік. Тільки за період з 1908 по 1913 рік з Закарпаття до Америки виїхало понад 36 тис. чол. Угорський чиновник Е. Еган у 1899 році писав: «Відчай бере людину при погляді на цей вимираючий народ. Уже сьогодні можна б навіть передбачити день, коли останній русин утече з своєї землі». Лише невеликій частині закарпатців вдалося повернутися додому. Севлюська газета «Угочанська жупа» в 1912 році у статті «Безутішне становище» з сумом сповіщала: «Весною наступного року вже не буде кому орати, сіяти, бо наші люди емігрують через голод в Америку».
Незважаючи на колоніальну політику угорського уряду на Закарпатті, на початку XX століття в певній мірі продовжувала розвиватись капіталістична промисловість. Цьому, зокрема, сприяло будівництво в 1870-1900 pp. залізниць, які зв'язували край з ринками Австро-Угорщини. Характерною рисою промислового розвитку Закарпаття було те, що поряд з фабриками і заводами тут існувало багато дрібних майстерень кустарно-ремісиицького типу. В 1910 році статистика зареєструвала 230 таких підприємств. На кожному з них працювало понад 5 чоловік. Промисловість Закарпаття цього періоду була представлена добувною, деревообробною, лісохімічною, металообробною та харчовою галузями.
Угорські, німецькі, австрійські капіталісти, придбавши за безцінь великі масиви першосортного лісу, по-хижацькому його знищували. З 1870 до 1912 року площа лісів Закарпаття зменшилася з 980121 до 842 012 гектарів, тобто на 15 проц. У лісовій промисловості на початку XX століття було зайнято 20-30 тис. сезонних робітників.
Становище робітників наприкінці XIX - початку XX століття було надзвичайно важким. Переважна більшість їх працювала по 13-15 годин, а в гірничій та металургійній промисловості - по 16 годин на добу, їм видавали мізерну плату, якої не вистачало навіть на прохарчування сім'ї. Робітники жили в бараках, в тісноті, при повній відсутності санітарного обслуговування. Це призводило до масових захворювань сипним тифом і туберкульозом. Дошкульно ще гнітили трудящих численні штрафи. Тільки штрафи за «неслухняність», неуважність до роботи, запізнення забирали нерідко до половини заробітку. Фабриканти грабували робітників і тим, що примушували їх купувати продукти у заводських крамницях, де були завищені ціни.
Трудящих Закарпаття позбавляли будь-яких елементарних політичних прав. Переважна їх більшість не мала права голосу. Кількість виборців визначалась урядом на підставі даних про майно, про сплату податків та про грамотність людини. Не випадково із 600 працівників Мукачівської тютюнової фабрики на початку XX століття правом голосу користувалися лише директор, його заступник та наглядачі. В місті правом голосу користувалися фабриканти, торговці, службовці, домовласники та інші заможні кола населення, а на селі - поміщики, куркулі, попи. Внаслідок цих обмежень, підкупів, підпоювань, загроз та інших махінацій до комітатів і парламенту панівним класам завжди вдавалося проводити своїх кандидатів.
Ще в 1868 році угорський парламент схвалив закон Деака-Етвеша, який закріплював гегемонію угорців над іншими народами країни - українцями, словаками, сербами, хорватами, румунами. Згідно цього закону все населення країни оголошувалося єдиною неподільною угорською нацією. Державною мовою визначалася угорська мова. У школах Закарпаття було запроваджено обов'язкове викладання угорською мовою. Українські назви багатьох міст і сіл змінювалися на угорські. Це було офіційне утвердження великодержавної шовіністичної політики буржуазного уряду.
В розпалі денаціоналізації українського населення Закарпаття прогресивні діячі західноукраїнських земель на чолі з І. Я. Франком у 1896 році опублікували протест проти шовіністичного засилля. В цьому документі змальована жахлива картина політичного безправ'я закарпатських