Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Закарпатські частини Червоної Армії, червоногвардійські загони і трудяще
населення мужньо захищалися від інтервентів. Щоб уникнути оточення, бойовим силам довелося відступати з території Закарпаття. Але й під час відступу Червона Армія завдавала ворогам дошкульних ударів. Особливо запеклі бої відбувалися в районі Чопа, які тривали до 3 травня 1919 року. Головнокомандуючий Угорською Червоною Армією Є. Ландлер пізніше писав: «Русинські й угорські воїни, що відійшли з своєї території, були, мабуть, найкращими бійцями Радянського уряду».
Народи Радянської Росії та Радянської України зробили все можливе, щоб допомогти своїм братам - пролетаріату Угорщини і Закарпаття. Виконуючи вказівки В. І. Леніна, радянська Червона Армія розпочала наступальні дії в районах Галичини, Бессарабії та Буковини. 5 травня ВУЦВК прийняв рішення про посилення наступу у районі Буковини і Бессарабії для «визволення тутешніх робітників і селян від румунської кабали і для надання допомоги Угорщині». Київська газета «Більшовик» від 14 травня 1919 року писала: «Якщо сьогодні чорні вовки загризуть Угорщину, то завтра вони зможуть наложити свою лапу і на Україну».
Наступ українських частин Червоної Армії розвивався успішно і мав велике значення для Радянської Угорщини. В румунській армії виникла паніка, послабились її бойові дії. Створилися реальні перешкоди для панської Польщі і петлюрівців у підтримці угорських контрреволюціонерів. Але у зв'язку з ускладненням становища на Східному та Південному фронтах, Країна Рад не встигла надати угорським, закарпатоукраїнським та словацьким (в червні 1919 року була проголошена
Словацька Радянська Республіка) братам безпосередньої воєнної допомоги. Цим скористалися
імперіалісти США і Антанти, які при підтримці своєї агентури - соціал-демократів, буржуазних націоналістів і клерикалів - посилили збройну інтервенцію проти Угорської Радянської Республіки. Реакційні сили - буржуазія, поміщики, жандарми, націоналісти, продажні чиновники - таємно і відкрито допомагали окупантам. Вони саботували рішення органів Радянської влади, створювали контрреволюційні банди для розправи з комуністами. До початку травня 1919 року, незважаючи на мужню боротьбу загонів Червоної Армії та Червоної гвардії, підтримку з боку трудящих, все Закарпаття було окуповане румунськими і чехословацькими військами. Східну частину краю загарбала боярська Румунія, решту території - буржуазна Чехословаччина. В серпні 1919 року інтервенти і контрреволюціонери повалили Радянську владу і в Угорщині.
Окупувавши землі Закарпатської України, чеські і румунські війська та їх посібники встановили кривавий режим військової диктатури. Сотні колишніх червоно-гвардійців, десятки робітників і селян, які «співчували більшовизму» були або вигнані за межі країни або заарештовані та кинуті в спеціальні табори, створені в Ужгороді,
Королевому, Сігеті. Для придушення революційного руху окупанти використовували регулярну армію, поліцію, жандармів, чиновників. Чиновницький апарат па Закарпатті в порівнянні з довоєнним часом збільшився в 5-6 разів, кількість жандармів і поліцаїв - зросла в 10 разів.
За Сен-Жерменською угодою від 10 вересня 1919 року міжнародна реакція, нехтуючи волею трудящих, насильно включила Закарпаття до складу буржуазної Чехословаччини під назвою «Підкарпатська Русь». Її територія становила 12 097 кв. км, населення - 572 028 чоловік.
Введення «генерального статуту для організації Підкарпатської Русі» (18 листопада 1919 року), за яким було створено «тимчасову руську автономну Директорію» в складі буржуазних націоналістів, призначення Г. Жатковича «тимчасовим губернатором» (26 квітня 1920 року) і, нарешті, формальне рішення про скасування військової диктатури (9 січня 1922 року) не змінили суті гнобительської політики імперіалістичної буржуазії Чехословаччини на Закарпатті.
Та, незважаючи на розгул жорстокого терору і репресій, вже з перших днів окупації Закарпаття і насильного приєднання його до Чехословаччини трудящі маси не припиняли визвольної боротьби. Революційний рух серед закарпатців у наступні роки тісно поєднувався з класовою боротьбою чеських і словацьких
робітників та селян, став складовою частиною загального революційного процесу в Чехословаччині.
В ряді сіл краю продовжували свою діяльність директоріуми і Ради. Вони організовували збори і страйки трудящих, очолювали селянські виступи за розподіл земель. «У селі Імстичевому знову підняли голову більшовизм і анархія,- писав у донесенні від 2-го жовтня 1919 року нотар.- Вважаю своїм обов'язком доповісти, що в селах Руському і Чепівці, незважаючи на заборону, майже щодня відбуваються загальні збори». В Мукачевому та в
Закарпатська область
Сторінка 19 з 40
Радянську Республіку, а 23 квітня інтервенцію почали і війська буржуазної Чехословаччини.Закарпатські частини Червоної Армії, червоногвардійські загони і трудяще
Народи Радянської Росії та Радянської України зробили все можливе, щоб допомогти своїм братам - пролетаріату Угорщини і Закарпаття. Виконуючи вказівки В. І. Леніна, радянська Червона Армія розпочала наступальні дії в районах Галичини, Бессарабії та Буковини. 5 травня ВУЦВК прийняв рішення про посилення наступу у районі Буковини і Бессарабії для «визволення тутешніх робітників і селян від румунської кабали і для надання допомоги Угорщині». Київська газета «Більшовик» від 14 травня 1919 року писала: «Якщо сьогодні чорні вовки загризуть Угорщину, то завтра вони зможуть наложити свою лапу і на Україну».
Наступ українських частин Червоної Армії розвивався успішно і мав велике значення для Радянської Угорщини. В румунській армії виникла паніка, послабились її бойові дії. Створилися реальні перешкоди для панської Польщі і петлюрівців у підтримці угорських контрреволюціонерів. Але у зв'язку з ускладненням становища на Східному та Південному фронтах, Країна Рад не встигла надати угорським, закарпатоукраїнським та словацьким (в червні 1919 року була проголошена
Словацька Радянська Республіка) братам безпосередньої воєнної допомоги. Цим скористалися
імперіалісти США і Антанти, які при підтримці своєї агентури - соціал-демократів, буржуазних націоналістів і клерикалів - посилили збройну інтервенцію проти Угорської Радянської Республіки. Реакційні сили - буржуазія, поміщики, жандарми, націоналісти, продажні чиновники - таємно і відкрито допомагали окупантам. Вони саботували рішення органів Радянської влади, створювали контрреволюційні банди для розправи з комуністами. До початку травня 1919 року, незважаючи на мужню боротьбу загонів Червоної Армії та Червоної гвардії, підтримку з боку трудящих, все Закарпаття було окуповане румунськими і чехословацькими військами. Східну частину краю загарбала боярська Румунія, решту території - буржуазна Чехословаччина. В серпні 1919 року інтервенти і контрреволюціонери повалили Радянську владу і в Угорщині.
Окупувавши землі Закарпатської України, чеські і румунські війська та їх посібники встановили кривавий режим військової диктатури. Сотні колишніх червоно-гвардійців, десятки робітників і селян, які «співчували більшовизму» були або вигнані за межі країни або заарештовані та кинуті в спеціальні табори, створені в Ужгороді,
Королевому, Сігеті. Для придушення революційного руху окупанти використовували регулярну армію, поліцію, жандармів, чиновників. Чиновницький апарат па Закарпатті в порівнянні з довоєнним часом збільшився в 5-6 разів, кількість жандармів і поліцаїв - зросла в 10 разів.
За Сен-Жерменською угодою від 10 вересня 1919 року міжнародна реакція, нехтуючи волею трудящих, насильно включила Закарпаття до складу буржуазної Чехословаччини під назвою «Підкарпатська Русь». Її територія становила 12 097 кв. км, населення - 572 028 чоловік.
Введення «генерального статуту для організації Підкарпатської Русі» (18 листопада 1919 року), за яким було створено «тимчасову руську автономну Директорію» в складі буржуазних націоналістів, призначення Г. Жатковича «тимчасовим губернатором» (26 квітня 1920 року) і, нарешті, формальне рішення про скасування військової диктатури (9 січня 1922 року) не змінили суті гнобительської політики імперіалістичної буржуазії Чехословаччини на Закарпатті.
Та, незважаючи на розгул жорстокого терору і репресій, вже з перших днів окупації Закарпаття і насильного приєднання його до Чехословаччини трудящі маси не припиняли визвольної боротьби. Революційний рух серед закарпатців у наступні роки тісно поєднувався з класовою боротьбою чеських і словацьких
робітників та селян, став складовою частиною загального революційного процесу в Чехословаччині.
В ряді сіл краю продовжували свою діяльність директоріуми і Ради. Вони організовували збори і страйки трудящих, очолювали селянські виступи за розподіл земель. «У селі Імстичевому знову підняли голову більшовизм і анархія,- писав у донесенні від 2-го жовтня 1919 року нотар.- Вважаю своїм обов'язком доповісти, що в селах Руському і Чепівці, незважаючи на заборону, майже щодня відбуваються загальні збори». В Мукачевому та в